Ми дуже хочемо пишатися нашими дітьми. Хочемо, щоб вони нас не засмучували. Нам соромно, коли вихователь дитячого садка скаржиться, що «тільки ваш один не вміє одягатися» або не хоче разом з усіма робити аплікацію або слухати казку. Соромно, коли в набитому іграшками «Дитячому світі» наша дитина раптом стає некерованою, вчепившись в іграшковий джип або будиночок для Барбі й не бажаючи зрозуміти, що ці іграшки за ціною недалеко відстали від справжніх джипів або будиночків… Незручно, коли він раптом відмовляється розповісти віршик Дідові Морозові, проспівати пісеньку для гостей або виривається, коли його хочуть сфотографувати. Це засмучує, навіть дратує, і наша оцінка не змушує себе чекати. Догана, заперечення, часом відчуження.
Знаєте, як вчинив один батько, коли вихователька поскаржилася, що його син відмовляється нарядитися півнем і танцювати на виступі? Добре відшльопав його. І хлопчик танцював. Як миленький. На радість виховательці. А потім буде робити аплікацію разом з усіма, з’їдати все, що дають, зубрити в школі ненависні предмети, не стане плакати, коли страшно…
Виховання характеру, скаже хтось. Усунення таких негативних рис характеру, як егоїзм і індивідуалізм, виховання дисциплінованості й колективізму. А чи не усуваємо ми в сліпоті своїй найдорогоцінніше, що є в маленькій людині - зародження його Особистості? Адже Особистість саме й проявляється через індивідуальність, несхожість, неповторність. Може, караючи свою дитину, ми діємо проти неї?
Що ж нам дорожче, спокій недалекої виховательки, усунення власного роздратування чи почуття й бажання наших дітей? Так, є серйозні провини, за які повинне бути покарання. Безкарність часто приводить до вседозволеності. Але не можна переходити той рубіж, коли ламається воля маленької людини. Він любить нас, довіряє. І хто ж, як не ми, можемо вислухати, розібратися, зрозуміти й… встати на його сторону!